Культура зберігає пам’ять про злочини минулого, не гірше за архіви, однак поруч з тим вона шукає способів осмислення травми, мови її подачі. Українські митці ніколи не лишалися осторонь теми Голодомору-геноциду, створюючи своє власне художнє бачення жахливих подій 1932-33 років і намагаючись знайти слова для передачі навколишньої реальності.

Перлини української літератури ХХ-ХХІ століть – І. Багряний, В. Барка, В. Голобородько, Є. Гуцало, А. Дімаров, Ю. Клен, Л. Костенко, Т. Осьмачка – шукали свою мову для передачі загальнонаціональної та загальнолюдської травми. Однак їхня свобода на самовираження, свобода на правду обмежувалася жорсткою забороню радянської влади навіть згадувати про Голодомор. І замість відображення реальних подій, створювався міф про радянську дійсність.

Але чи завжди, упродовж радянського часу, митці йшли за каноном, переживши геноцид і втрати рідних? Як хронологічно у творах мистецтва змінювалося бачення травматичного досвіду минулого нації? Які домінанти художнього осмислення культурою Голодомору та як геноцид вплинув на тенденції розвитку української культури?

Про це розповість дослідниця теми Голодомору 1932-1933 років в українській культурі, культурологиня, літературознавиця, член Національної спілки письменників України, завідувачка і професорка кафедри української філології та суспільних наук Академії адвокатури України Тетяня Конончук.